особливий вид м'якої шкіри

юхта

* * *

ПІЗНАННЯ - суспільно-історичний процес здобування, нагромадження і систематизації знання про природу, суспільство, людину та її внутрішній світ. В узагальненій формі П. подається як процес взаємодії суб'єкта і об'єкта. В суб'єктоб'єктному відношенні суб'єкт виступає активною стороною процесу - він вибирає об'єкт, визначає щодо нього свою мету, спрямовує на об'єкт свої пізнавальні здатності і відображає, трансформує та відтворює його в своїй свідомості у вигляді чуттєвих або раціональних образів, понять і суджень. У свою чергу об'єкт вимагає адекватних його природі засобів відображення, спричиняє зміст своїх ідеальних образів, що є визначальною умовою істинності знання. Тому внутрішніми складовими процесу П. виступають: суб'єкт з його пізнавальними здатностями; пізнавальна діяльність, що урухомлює засоби П. та реалізує пізнавальні цілі суб'єкта; об'єкт, що є першоджерелом знання; саме знання, що є результатом та безпосередньою метою пізнавального процесу. Оскільки суб'єкт намагається отримати не просто знання, а обґрунтовано істинне знання, то кінцевою метою процесу П. є досягнення об'єктивної істини. Основою П. виступає, по-перше, спостереження, коли має місце безпосередній контакт суб'єкта та об'єкта, а останній дається через органи відчуття і сприймання, які є джерелом первинної інформації про об'єкт; по-друге, мислення та розум, які опосередковують об'єкт і надають осмислення відчуттям та сприйманням. Взаємодія чуттєвого та раціонального складає механізм генерування знання про навколишній світ З. алежно від характеру цієї взаємодії виділяють два рівні П.: емпіричний, де домінує чуттєвий компонент творення знання, а саме знання набирає форми різноманітних фактів та їхніх систем (емпіричне знання); теоретичний, де домінує раціональний компонент, а утворене знання формується у вигляді абстракцій та їхніх систем різної сили узагальнення (теоретичне знання). Мотиви та спонукальні чинники П. визначаються частково людською допитливістю, яка є невід'ємною якістю кожної особистості, та внутрішніми потребами розвитку П. Однак головною рушійною силою П. є суспільно-історична практика, в сфері якої формуються запити на знання, інституційні та організаційні передумови, матеріальні та духовні ресурси П. Практика є адресатом і споживачем здобутого знання. Отже, в абстрактному вигляді процес П. становить собою поєднання чуттєвого і раціонального, емпіричного і теоретичного, практичного і теоретичного. П. виникло разом з виникненням людства і виступає необхідною складовою частиною будь-якої діяльності людини - перетворювальної, виробничої і споживчої, духовної тощо. Однак в подальшому розвитку суспільства внаслідок суспільного розподілу праці П. виокремлюється в особливий вид життєдіяльності і починає розвиватися на своїй власній основі. З цією обставиною пов'язують виникнення науки. Тому виділяють донаукове П., яке забезпечує отримання знання про об'єкт у процесі щоденної життєдіяльності і закріплює його в буденному досвіді, та наукове П., що здійснюється завдяки діяльності окремої спеціально підготовленої соціальної групи - наукового співтовариства, вчених - і стає їхньою професійною справою. Конкретний акт такого П. з конкретно визначеними об'єктом, метою, методикою, який націлений на отримання конкретного результату, називають науковим дослідженням. Здобуте в процесі наукового дослідження знання знаходить свій вираз в емпіричних і теоретичних побудовах, наукових абстракціях, гіпотезах, теоріях, системах теорій, що об'єднуються в окремі наукові дисципліни, які в свою чергу синтезуються в цілі галузі наукового знання і в своїй сукупності утворюють науку. Виокремлюють також позанаукове П., яке здійснюється в інших професійних сферах діяльності, зокрема художній, політичній, правовій тощо. Його результати закріплюються в формах суспільної свідомості. Вирізняють також особливий різновид П., пов'язаний із засвоєнням кожною особистістю та суспільством в цілому всієї суми раніше здобутого і нагромадженого знання. Його називають навчанням, у суспільно значущому розумінні - освітою. Процес П. вивчають теорія пізнання, логіка, методологія і філософія науки, епістемічна психологія, наукознавство, соціологія, дидактика тощо.

АНАЛІТИЧНІ і СИНТЕТИЧНІ СУДЖЕННЯ - класи суджень, які відрізняються один від одного способом встановлення їх істинності: істинність аналітичних суджень встановлюється за допомогою суто логічного аналізу термінів, які входять в судження; істинність синтетичних суджень встановлюється шляхом звернення до позалогічних міркувань, зокрема, до емпіричного досвіду. Поділ на А. і С. с. сягає своїми витоками філософії Ляйбніца, який виділяє два види істин - "істини розуму" та "істини факту". Для перевірки "істин розуму" достатньо закону суперечності; для перевірки "істин факту" необхідно також застосування закону достатньої підстави. Самі терміни "А. і С. с." введені Кантом, який дав їх чітке формулювання, пов'язавши з поняттями апріорі та апостеріорі. За Кантом, аналітичні судження - це судження апріорі, оскільки у них логічний предикат міститься у логічному суб'єкті. Синтетичні судження можуть бути як апріорними, так і апостеріорними. Синтетичні апостеріорні судження - судження, в яких знання про суб'єкт розширюються шляхом звернення до досвіду. Поряд з синтетичними апостеріорними судженнями Кант виділяє особливий клас суджень - синтетичні апріорні судження, які не залежать від досвіду, але разом з тим логічний предикат не міститься у логічному суб'єкті. Саме ці судження - типу "все, що відбувається, має свою причину", - є, за Кантом, особливими принципами теоретичних наук, які обумовлюють саму їх можливість. Проблема А. і С. с. набула особливої гостроти у 20-ті рр. у філософії неопозитивізму, прихильники якого вважають А. і С. с. взаємовиключаючими класами "речень мови науки". Аналітичні судження мають конвенційну природу, оскільки не містять ніякої інформації про навколишній світ, а встановлення їх істинності ґрунтується на довільно встановлених правилах мови. Синтетичні судження тлумачаться неопозитивізмом як змістові твердження про світ, істинність яких встановлюється в межах певного "мовного каркасу" шляхом звернення до емпіричних фактів за допомогою процедури верифікації. Такого розуміння А. і С. с. дотримуються Шлік, Франк, Нейрат та Карнап. Останній зробив великий внесок у розробку неопозитивістської програми - піддати все наявне знання критичному аналізу з позицій вимог принципу верифікації, згідно з яким будь-яке науково осмислене твердження може бути зведене до сукупності протокольних речень, які фіксують дані чистого досвіду, та створити універсальну мову науки. Проте уже в 50-ті рр. неопозитивістська програма розрізнення А. і С. с. зазнала краху, оскільки виявилась неможливість повною мірою формалізувати мову науки А. мер. філософ Куайн, який на початку своєї творчості поділяв точку зору неопозитивізму на А. і С. с., згодом обґрунтував неможливість чіткого розрізнення цих двох видів суджень. Куайн наполягав на тому, що хоча аналітичні судження і можна організувати у строгі системи (математика, логіка), але вони не відносяться до чіткої логіки. Так, аналітичне судження "кожний холостяк є нежонатим" не збігається з чисто логічним судженням "кожне х є х", оскільки істинність останнього обумовлена тим, що х нічого не означає, в той час як істинність першого залежить від значення термінів, які в нього входять. А значення термінів встановлюється в межах певної онтології, перевага якої визначається прагматичними мотивами. Таким чином Куайн переосмислив проблему А. і С. с. з точки зору прагматизму і запропонував її вирішення як своєрідний синтез прагматизму, сучасної логіки і аналітичної філософії.

УРБОЕКОЛОГІЯ - галузь екології, що вивчає місто як відносно автономну екологічну систему, а також екологічні закономірності та наслідки, пов'язані з процесами урбанізації. Основним екологічним компонентом урбанізованої екосистеми виступає людина, або міське населення. Відповідно універсальне екологічне відношення "організм - середовище" постає у вигляді відношення "суспільство - природа", а останнє - у вигляді відношення "міське населення (людина) - міське середовище". Аналіз міського середовища уявляється як аналіз міста у людському вимірі. Процеси У. є історично закономірними і набули глобального характеру. Проблема урбанізації включає в себе соціально-економічний, екологічний, медико-біологічний та психологічний аспекти. Дослідження динаміки У. в історичній ретроспективі дозволяє краще зрозуміти взаємозв'язок цих аспектів на сучасному етапі. Місто впродовж усієї історії свого існування протиставлялося дикій, незайманій природі, з одного боку, та сільському ландшафтному, як більш адекватному людині, середовищу - з другого. Проте це не означає, що місто лишалося поза природою. Навпаки, образ міста визначався природним контекстом - чи то в порівнянні з природою, чи у противазі до неї. В історії культури природа є стабільним орієнтиром для всіх видів людської діяльності, у Т. ч. й для містобудування. В естетиці виділяють особливий тип міської гармонії, характерною рисою якої є перевищення людської міри в міському ландшафті. Наскрізною рисою урбанізації е значна зміна засад спілкування людей як із природою, так і один з одним. Виникає розбалансованість між природними й соціальними ритмами при домінуванні останніх, змінюється якість отримуваної інформації, способи її засвоєння та характер реагування на неї. Посилюється небезпека безпосереднього руйнування генофонду людини під впливом чинників, що забруднюють міське середовище, а також зниження показників фізичного та психоемоційного здоров'я О. тже, за багатьма параметрами умови існування сучасної урбанізованої людини можуть бути визначені як екстремальні. Постійно зростаючий рівень стресування стає одним із визначальних показників життя урбанізованої людини і водночас - інтегральним показником її взаємодії з міським середовищем. Емоційні стреси мають наслідком розлад адаптивної поведінки людини. Саме тому сучасна У. посідає одне з провідних місць у низці екологічних дисциплін. Завдяки їй відбувається стрімке накопичення даних і знань з різних аспектів урбанізації. Якісним наслідком цього кумулятивного процесу мають бути нові концепції міста, що ґрунтуватимуться на необхідності оптимізації співвідношення природних, соціальних і власне людських компонентів урбанізованих екосистем.